Трапилося несподіване: дитина принесла додому чужу річ, яку взяла без дозволу. Зринає у думках: «Моя дитина вкрала...». Не варто впада­ти у розпач та картати себе: «Ми погані батьки!». Поміркуймо разом, як запобігти лиху, що потріб­но робити батькам для розв'язання цієї проблеми, а від яких кроків необхідно утриматися.  Чого не слід робити?

Не називайте дитину «злодюжкою», «кра­дієм» та не просторікуйте, що не любите крадіїв і таких «поганих дітей, які ганьблять сім’ю». У жодному випадку не кажіть: «Я тебе не лю­блю». Дитина розуміє вас буквально, і це травмує її. Не погрожуйте розправою, а тим більше фі­зичною.

Що робити?

Спочатку слід заспокоїтися. Хоча б тому, що з цією проблемою стикається чимало інших сімей. Це лише один з тих життєвих уроків, які треба пройти разом з дитиною, щоб набути досві­ду подолання складних ситуацій, піднятися на но­вий щабель у своєму особистісному і батьківсько­му розвитку. Зрозумійте, що від вашої реакції на таку подію значною мірою залежить, як розвиватимуться стосунки з дитиною - на основі довіри чи на основі підозри і тотального контролю.Скористайтеся ситуацією, щоб навчити дити­ну працювати над власними життєвими помилками. Дайте зрозуміти дитині, що допоможете їй вийти із ситуації гідно і не дорікатимете їй у май­бутньому. Спробуйте з’ясувати, що саме змусило дитину скоїти негарний вчинок. Для цього проаналізуйте, якими взагалі можуть бути внутрішні мотиви, що здатні спонукати дитину взяти чужу річ. Саме від цих «внутрішніх» передумов залежить, яким чином краще спланувати розмову з дитиною, на чому слід зосереджувати увагу, як допомогти дитині озвучити свої почуття та донести до неї свої власні.

Варіант перший: «Не знав»

Присвоєння чужого може бути наслідком недостатнього усвідомлення того, що в дитячо­му садку є іграшки - спільні для всіх дітей, якими кожен може бавитися вільно, та іграшки, які діти приносять з дому і які не можна брати без дозво­лу господаря. Допоможіть дитині розібратися у по­няттях «моє», «твоє», «чуже», «наше». Відповідну розмову можна будувати на прикладах з власного життя. Діти високо цінують відвертість дорослих, тому не слід боятися втратити авторитет через свої зізнання у дитячих капостях, муках сумління, ка­ятті чи радості від перемоги над власною слабкіс­тю. Корисним буде і читання літературних творів, перегляд мультиплікаційних і художніх дитячих фільмів, де відображено схожу моральну колізію. 

Варіант другий: «Дуже хочеться»

Інший спонукальний мотив взяти чуже - жа­гуче бажання мати саме таку річ. Потрапивши до поля зору дитини, омріяна іграшка, книжка чи інша річ заволодіває всіма її думками та емоціями. Як устояти перед спокусою, коли те, про що мріялось і що снилось, ось тут, поруч, достатньо лише про­стягнути руку і можна доторкнутися, взяти. Адже так хочеться! Дитина не може опанувати себе, іде слідом своїх бажань та піддається спокусі - бере те, що їй не належить. «Я так хотіла таку лялечку. Вона така красива. Я не могла випустити її з ручок, хотіла вдома ще попереодягати її, порозчісувати, вкласти спати на свою подушечку...» - так може пояснити подібний вчинок маленька дівчинка.

У такій ситуації слід емоційно бути разом з дитиною, адже ділячись своїми почуттями, вона розраховує на відгук, розуміння, підтримку і допо­могу. Перебіг розмови з дитиною залежить від осо­бливостей висловлених нею почуттів, розуміння її емоційного стану. З цієї довірливої бесіди може розпочатись дорослішання дитини у сфері само­регуляції, що є важливим свідченням особистісного розвитку. Саморегуляція, як і виховання волі, починається з уміння стримувати перший порив, контролювати свої бажання, узгоджувати «хочу» та «дозволено - не дозволено», «можна - не мож­на», «доречно - недоречно», «вчасно - невчас­но». До речі, ігри з правилами (лото, доміно тощо) є незамінними помічниками батьків у нелегкій справі виховання довільної поведінки, вміння до­тримуватися правил, керуватися ними, оволодіння навичками саморегуляції, самоконтролю. До того ж опанування іграми з правилами допоможе дити­ні досягти дошкільної зрілості і психологічно підго­туватися до систематичного шкільного навчання.

 Варіант третій: «Я що гірший?»

Негарний вчинок може бути реакцією на об­разливу поведінку власника речі, який хизував­ся нею, виказуючи свою зверхність, принижував інших дітей, вимагаючи «плату» за можливість погратися цікавою іграшкою. Дитина сприймає таку ситуацію, як несправедливу, а себе ба­чить жертвою несправедливості: «Чому у нього є, а в мене нема?! Я що  гірший? Ні! Я доїдаю кашу до кінця і одягаюсь на прогулянку першим, а він (власник привабливої речі) весь час драж­ниться. Так нечесно!» - ось приблизний хід ду­мок маленького «винуватця» інциденту.

У такому випадку необхідно з’ясувати разом з дитиною, що таке «добре» і що таке «погано», як слід чинити, а від чого потрібно утримуватися, а відтак навчити її захищати себе та відстоювати свою гідність, протистояти маніпуляціям і про­вокаціям (прикро, але часто-густо провокаційній моделі поведінки діти навчаються підсвідомо, на­слідуючи моделі поведінки батьків).

 Варіант четвертий: «Агов, я тут!»

Можливо, на тлі матеріального статку ди­тина не отримує від батьків достатньої емоцій­ної уваги, тепла і любові. Тоді вона знаходить ще не випробуваний, але, як виявляється, доволі ефективний спосіб привернути до себе їх увагу, змусити зосередитися на своїй особистості: по­рушує узвичаєні правила поведінки, свідомо ігнорує усталені вимоги. І досягає свого - опиняєть­ся у центрі уваги та яскравих емоційних реакцій (байдуже, що негативних!), стає об’єктом хай не­приємних, але жвавих розмов. У такій ситуації дитина розуміє, що від неї хоч якось залежить те, що відбувається у сім’ї. Такий вчинок дитини - сигнал тривоги батькам, який міг би звучати так: «Може, хоч тепер тато нарешті помітить мене і відірветься від комп’ютера, а мама перестане го­динами розмовляти по телефону та поспілкується зі мною. Вони все ж небайдужі до мене». Своїми діями дитина виявляє серйозну не стільки осо­бисту, скільки сімейну проблему, що поступово «руйнує» стосунки у сім’ї, блокує вияви почуттів, віддаляє дитину від батьків. Небезпечно пропускати такі важливі сигнали від дитини, закривати на них очі, ставитися до них поверхово, обмежу­ючись покаранням дитини. Отримавши такий сигнал, батькам необхідно розпочати роботу над собою та шукати шляхи налагодження відкри­тих, довірливих стосунків у сім'ї, рівноправним членом якої є дитина.

Варіант п’ятий: особистий приклад

Подумайте, чи не провокуєте ви дитину на крадіжку власною поведінкою: легковаж­ним ставленням до грошей (замість того, щоб по­класти їх до гаманця, розпихуєте по кишенях або скрізь розкидаєте), завищенням значення матері­альних цінностей, нав’язливими розмовами про престижні речі, «шопоголізмом» та захопленістю переглядами фільмів про заможне життя тощо. Залучайте дитину до обговорення сімейного бю­джету та планування витрат. Вона має знати, що гроші заробляють працею, чи фізичною,чи розумовою, і водночас вчитися адекватно визначати їх місце у системі цінностей, де пріоритетним за­лишається нематеріальне - дружба, любов, співчуття, взаємопідтримка.